Makhauser's

 personal blog

Друге занурення

Кажуть, що не можна увійти в одну ріку двічі. Багато хто пам'ятає половину лише про ріку, проте вони не завжди згадують, що мова йде не тільки про стрімкий потік води, а про й людину, яка туди заходить.

Ми дійсно змінюємось з плином часу, проте важливо при цьому залишатися собою. На початку року я згадував про місто, у якому провів доволі неоднозначний час. Три місяці кидання на скелі роздумів, сумнівів та надій. Три місяці пошуків себе. Шукати себе набагато важче за роботу, знаєте?

Наприкінці посту я почав пошуки олівця. Такого собі символу змін. Олівцем можна писати історію. Головне - не викреслювати з неї ті елементи, які вийшли не занадто вдало. Хибна відповідь залишається відповіддю.

Що ж, тоді у мене був важкий дійсно важкий вибір. Можна залишитися у місті дитинства. В тих місцях, де зробив перші кроки. В тих місцях, де в дитинстві засинав під звуки тролейбусів, що зупинялися навпроти будинку та рушали далі, несучи пасажирів вулицями вечірнього міста. Можна залишитися у місті юності. В тих місцях, де вперше почув шкільний дзвінок. Перша мимовільна шкільна закоханість, а потім й доволі коротка та бурхлива наївна дитяча любов, що наразі й стала останньою. Можна залишитися в місті дорослішання. В тих місцях, де ввечері часто ходив та міркував про вічне. В тих місцях, про які й не скажеш нікому. В тих місцях, які приходять уві сні чи при теплих спогадах мимовільним кадром.

З іншого боку - відкриті кордони. Кордони держав, кордони можливостей розвитку. Професійного - безперечно, скоріше, що й психологічного теж. Перетнути межу, рушити далі та не жити минулим. Можливо, це вихід. Можливо, це й потрібно було робити. Проте у той же час я пам'ятав емоції від перебування на самоті серед людей. Пам'ятав ту радість повернення додому. Радість перетину кордону. Радість свободи.

Так, у кожної подорожі є перший крок. Можливо, у цій я не дивився під ноги та розчавив метелика, якого слід було берегти. Можливо, що ні.

Я дав самому собі шанс навесні. Залишитися там, де простіше. Можливо, це наївний рух за течією в тепличних умовах невірний. Хто ж знає? Тому слід перевірити й іншу сторону. А тому, коли знову постало схоже рішення переді мною, я обрав варіант номер 2.

Відлуння тих відчуттів тепер вже річної давнини стає сильнішим. Від того стає не по собі. Страх це чи недовіра до себе? Я не знаю. А що, як знову не вийде? Якщо знову потягне назад? Це ж буде втретє. Чи буде це кінцем? Чи буде можливість оговтатись від чергової поразки та погодитись з тим, що залишитися на остачу.

Чи змінився я за цей час? Чи зможу подолати внутрішніх демонів, які гарцюють за спиною? Чи не чекає за рогом тупик, кінець дороги чи глибока яма? Питання на мільйон доларів.

Я знаю, що зараз виглядаю сумбурним, мої думки носяться по голові у шаленому ритмі, я не знаю чи поступаю вірно. Я не знаю чим закінчиться ця мандрівка: повним фіаско та розчаруванням у собі, перемогою та появою віри в себе чи абсолютно нічим. Я знаю лише те, що потрібно щось робити, аж доки є час, можливість, сили та натхнення.

Крок вперед чи назад, на сходинку вище чи у прірву, у майбутнє чи минуле, крок з-за кордонів депресії чи подальше занурення у її темні коридори. Це не так і важливо. Якщо ми рухаємось - ми живемо. Сидіти на місці та міркувати про вічне, звичайно, можна. Проте інколи треба переступати через себе.

Кажуть, що в горах людина знаходить перемогу над собою. Як той, хто бував там з дитинства, проте вже майже чотири роки не може повернутися до цього дивовижного явища, яке віками стоїть непорушною стіною, можу погодитись. Проте гори - це не єдине місце, де потрібно перемагати себе. І я розумію, що цей виклик буде серйозним випробовуванням. Чи зможу я перемогти себе? Не знаю. Проте варто спробувати.

Завершуючи переливання порожнечі, я нічого вже не хочу додати. Хотів, проте вірних слів після "я лише додам, що" не знайшлося. Можливо, вони знайдуться завтра, за тиждень, за десять років або ж ніколи. Проте це вже питання для іншої історії.



  1. Коментарі (4):


  2. avatar
    Кілгор · 11.07.17

    Це ж буде не занурення, а підйом. Згоден з тим, що потрібно рухатись, щоб жити. До того ж, в таких ситуаціях людина не здатна на помилки. Вона робить те, чого потребує. Тому - все вірно.

  3. avatar
    Ніна · 11.07.17

    Синку, ти сильніший, ніж думаєш. Не сумуй, усе буде добре! у тебе вірю. Читати далі...

  4. avatar
    Систер · 12.07.17

    по крайней мере писать ты стал гораздо, гораздо ! лучше ;)

  5. avatar
    uncle Bear · 14.07.17

    Підтримую. Достойне рішення і правильні думки. Усього найкращого!


Прокоментуйте!