Makhauser's

 personal blog

Два вікна

Кімната… Здебільшого це приміщення з 4 стінами та бодай одними дверима та вікном. У цій кімнаті було цілих два вікна, проте проектувальник вирішив, що вікна на стелі краще передають усю суть його витонченої душі.

Я лежав на підлозі та дивився у вікна. Вкотре за тиждень. Два маленькі клаптики неба, які дивляться на тебе наче з порожнечі. Коли йде дощ, то й неба не видно. Густа сіра завіса, яка наче ковтає маленький човен в твоїй голові. А це ще навіть не зима, а тому сніг не засипає вікно та не приносить темряву.

У моменти дощу вікна відкривати не можна — краплі почнуть заливати підлогу, стіни, стіл. Хіба це комусь треба? А як бути без повітря? Люди, як кажуть підручники з біології, потребують кисень. А чи потребує кисень людей? Навряд. Ми прості самітники, які стоїмо собі на одинокій дорозі. Або лежимо на підлозі та дивимось у вікно над головою.

Це дивно. Здається, колись було сонце. Безтурботний час вічного літа, далеких планів та повітряних замків. Колись я чогось хотів, прагнув. Колись ця сторона землі була милішою, тоді як інша не була настільки привабливою.

Я дивився як птахи раз на кілька хвилин пролітали над вікнами. Наближається осінь. Пора дощів, пожовклого листя, а що далі? Туман, чорнотроп, зима? Насправді, осінь давно наступила.

Через невелику щілину (щоб отримувати бодай якесь повітря) окрім рятівного кисню долітали й звуки радості тисяч людей. Через дорогу від цієї в’язниці для тіла — розум вже давно у маленькій одиночній камері смертника в моїй голові — лунали звуки трибун. Футбол… Цікавий вид спорту, якщо задуматись. Якщо відкинути усі імена, титули, нагороди, а просто взяти дітлахів. Хлопчики та іноді дівчатка, які просто грають у м’яч. Колись й цього не буде. Як вже не стало сонця.

Так, колись буде час без футболу: без нервів, які переходять у неконтрольовану агресію, без болю та сліз від поразок та перемог. Біль — дивна річ. Він може бути приємним і не тільки тоді, коли ти мазохіст з кляпом у роті. Коли ти відчуваєш усі свої звершення, бачиш результат, то біль не тільки корисний, а же й інколи втішає твою гординю. А колись не буде болю. Тоді ти просто перейдеш в іншу лігу. Зараз я не міг точно сказати у якій саме я лізі. І не через сезон трансферів.

Події матчу можна було відслідкувати по звуку трибун. Глухий радісний крик від успішної комбінації гостей просто тонув у галасі прихильників господарів. Хижак спіймав свою тиху здобич, проковтнув та розчинив у собі.

Судячи з усього, домашня команда перемагала. Чергові пункти в таблиці. Все підказувало, що сьогодні субота, а тому це має бути гра чемпіонату, а не кубку. Вікно дивилося на мене так само, як я розглядав ручку на ньому, як слідкував за двома краплями на нахиленій рамі та “вболівав” за ліву — так хотілося, щоб вона перемогла. Ніби від того, яка крапля зможе добігти першою до кінця вікна, щось зміниться. Так само, як і мало що зміниться для тих, хто зараз кричить “Гол!” за вікном через дорогу.

На трибунах за якусь годину стало тихо. Все колись закінчується, від цього не стає легше чи спокійніше. Можна скільки завгодно бігати від стадії прийняття до заперечення, це нічого не змінить доки ти лежиш та дивишся на два вікна над головою.

Це доволі дивно. День змінюється на ніч, зима через невеличку перерву на буцімто весну змінюється на літо, хоча осінь має властивість стукатися у двері як у Святвечір, так й у нестерпну спеку. Не так важливо куди відлітають птахи з парків взимку, важливіше, що ми їх бачимо в інші пори року.

Я не знаю скільки пройшло часу після завершення матчу. Може час взагалі зупинився для мене? Можливо, я не тільки між підлогою та вікном, а й між двома сторонами монети, між скронею та дулом револьвера, між минулим та теперішнім, між собою та світом?

Пташки вже не літали за вікном. Мабуть, вони відлетіли у більш теплі та сухі райони, їх не можна за це лаяти чи висувати обвинувачення, та й виглядати такий позов буде досить дивно. Та й карати цілий вид тільки через проблеми однієї людини? Хіба еволюція свідомості не пройшла вже цей епізод майже сотню років тому?

Взагалі, це доволі циклічно. Як вода повертається у хмару після довгої подорожі, так і історичні події повторюються. Звичайно, це буде не точна копія та навіть не плагіат з Азії. Але будуть ті самі звуки трибун, ті самі вікна та той самий дощ.

Роздався стукіт. Це міг бути град за вікном, а може це стукіт дверей, а можливо він просто у моїй голові. Що ж має людина, яка відчуває стукіт? Що відчуваєш ти, коли закриваєш очі та хочеш опинитися десь там, де цвіте трава та сяє сонце літають пташки й не тікають від дощу. Де час немов зупинився на позначці щасливого дитинства. Вічного літа, яке не закінчиться, не настане осінь та все, що вона може принести.

Осінь. Майже 100 днів для календаря, майже вічність для всього світу. Чорно-білий світ, якому не вистачає фарб. Німе кіно, якому не вистачає слова. Ґніт, якому не вистачає вогню.

Потрібно розуміти, що саморуйнування — це біг по спіралі до центру. Одиночні камери Алькатрасу не настільки небезпечні як одиночна в’язниця в твоїй голові. Коли ти одинак навіть серед соціуму, коли ти думаєш, що знаєш людей, а в тому числі й знаєш себе, але насправді тобі відомі лише тільки ті клаптики неба за вікнами на стелі.

Але колись потрібно вставати. Діяти. Писати. Нехтувати часом, витраченим даремно. Нехтувати силами, емоціями. Загасити те полум’я, яке намагалося тебе обігріти. Відкрити вікно та розчинитися у дощі.




Прокоментуйте!