Makhauser's

Ласкаво прошу назад, на терени цього блоґу. У ніч на 20 жовтня пощастило повернутися з мальовничих гір у Туреччині. Що там було та що я про це вважаю? Що ж, приготуйтеся читати.

Гори завжди приваблювали автора. Він вперше там з’явився у далекому 1994 році, блукаючи своїми молодими та дитячими нозями під Говерлою. Йшли роки, нозі змінилися, а гори залишилися. Хтось колись сказав, що людина вперше потрапляє у гори по волі випадку, але якщо вона попаде туди удруге, то це вже - на все життя. Не можу не погодитись з даною тезою.

Цього літа не вийшло потрапити у гори, тому вирішено було не зимувати улітку, а "літувати" восени. Було обрано тур по Лікійській Стежині (The Lycian Way), який деякими джерелами обіцявся бути легким та невимушеним. Проте по факту все було трошки інакше. Чому? Давайте все скажемо по черзі.

Отже, по-перше, восени у цих горах мало води. Льодовиків, як на Кавказі, тут якось небагато через не дуже високі гори, за літо все сніжно-кригове тане й виникає невеличка халепа з приготуванням харчів та такого іншого. Якщо хтось блукав горами Криму, то може собі уявити схожу ситуацію при більш тропічному кліматі.Проте, з іншого боку, це ще одна цікавинка місцини.

З іншого боку випливають трупи факти, що можна смачно попоїсти гранатів із саду. На півдні Туреччини восени гранати зустрічаються так часто, як у нас ті ж яблука чи щось таке. Знайдеш тріснутий - можна зірвати з гілки та з’їсти справжнього (до Києва вони долітають вже трошки у стані "другої свіжості", хоча й такого не існує). Червоні, білі (вони всередині солодкі, неначе цукровий сироп по смаку). Також ростуть апельсини та інші цитрусові геть іншого смаку, звичного для українця. З’ївши гранатів більше, аніж за все попереднє життя, фруктів більше, аніж за літо, я відчув деяку насолоду. Дійсно.

Море. Море було видно з першого дня походу (мені тоді ще не було ліньки записувати нотатки з походу. Якщо чесно, то до першої ночівлі провів без сну близько 40 годин). Готельні майстри б назвали "вікна виходять на море", заломивши би велику ціну, але дійсно до нього було багато (див. посилання наприкінці посту). Воно наближалося та наближалося щодня. І, нарешті, наблизилося зовсім близько, що вже можна увійти у нього. Багато хто, як кажуть керівники груп, які знають цю тропу як свої руки, не хоче нікуди йти та залишається на місці. З висоти написання цього речення я б хотів йти й далі, але тоді це уявлялося складно. Майже кожен крок викликав би у мазохіста радість. Проте радості не було у мене, у міру мазохістичного блоґера. Тому витратитись довелося на трансфер.

Гори. Гори різні, у цю пору вони й доволі прохолодні. Температура деяких ночей коливалася коло нуля, що доволі незвично для вух, коли мова йде про теплу курортну країну. Проте жовтень, нічого не вдієш. Перевали маленькі, наче просто частина тропи. Після Кавказу хотілося очікувати таких, де можна сісти, зажувати цукерку та почитати те, як проходили інші групи. Радіально та без рюкзаків ми забігли на Тахталі (Тахталідаґ), 2365 м, якщо не зраджує пам’ять. Заходиш собі на гору, а там купа туристів п’є пиво у ресторані московським акцентом. З іншого боку - канатна дорога та ліниві п’яні туристи-слов’яни. Туристів-європейців теж можна побачити, проте проміле у їх крові замаленьке. Інша гора, варта уваги, це Хімера. На ній можна знайти "вічні вогні", проте вони не прославляють Червону Армію чи перемогу у WWII, а просто неймовірне природне явище, підкріплено красивою легендою про перемогу над звірюкою з однойменною назвою. Краще там бути уночі, романтичніше (а й полінувався йти на нижні, та й не хотілося).

Подивитися можна на багато чого. Окрім гір, за уніфіковану ціну, можна потрапити (іноді ще й треба) у деякі місця (як каньйон Гьойнюк (якось так, турецька мова, самі розумієте), місто Олімпос, та ж Хімера). Варті уваги ці місця, чесно.

У прекрасний момент я дізнався, що забув акумулятор запасний для фотоапарату вдома, тому кількість кадрів почала різко зменшуватись усередині походу. Проте це не завадило наробити знімків після походу, у Кападокії. Така цікава місцина, печерні міста, кам’яні гриби тощо (і знову дивимось світлини по посиланню). Красиво та незвично. Проте з автовокзалу Анталіїї туди їхати близько 10 годин (але дають чай, каву. Мірінду чи щось таке. Також присутні екрани, на яких можна подивитися цікаві турецькі канали чи на дорогу, трансляція якої ведеться для пасажирів. На зворотньому шляху такого не було, проте була гра, де можна було обирати картинку, що відповідала слову (англійською гра була, на відміну від всього інтерфейсу, який створював криворукий турецький індус.

З нашим щастям, у цей час був Курбан-Байрам, одне з головних (якщо й не головне) свято для мусульман. Ціни різко виросли. Якщо трансфер до Кападокії коштував 45 лір (приблизно 23$), то зворотній, більш поганий та з пересадкую у адміністративному центрі області під звуки турків, не розуміючих англійську, коштував вже 70 лір (35.5$). При цьому дешеві квитки існують, але продавця довго не було, а коли з’явився, то назад не захотіли приймати дорогі. "Схєма работаєт". Також скажу трошки про обмін валют. Звичний курс - 1.9 з копійками місцевих гривень за 1$. У аеропорті обмін валют присутній, проте за курсом 1.7 (+кілька відсотків комісії). Але то таке.

Отже, якщо підвести підсумки та не казати вже про доволі складний, дійсно серйозний похід для непідготовлених людей, з рюкзаками великої маси, то було доволі мило. Гадаю, що навесні все було б простіше. Хочу подякувати інструктора Бориса, який провів цим Шляхом. Теж айтішник, як-ніяк. Сайт для тих, хто бажає пройти Туреччиною можна знайти тут. А ось тут лежать світлини. Дякую за увагу, приділену цьому посту. Спробую ще щось написати незабаром.