Makhauser's

Я довго не наважувався про це писати. Все-таки, треба відструктурувати думки, згадати відчуття, міркування та переживання. Але так, раз треба, так треба. Отже, наразі я хочу поділитися своїм досвідом, який може комусь і стане у нагоді, не знаю. Це проста істина, а висновки кожен зробить у міру потреб, розуміння та поглядів. Поїхали!

Якось, вже позаминулого року (2013) я восени їздив у Туреччину. Це дійсно був відпочинок від метушні міста, проте доволі своєрідний. Тут і ніч на автовокзалі славетного міста Анталія, до якого треба було їхати рейсовим автобусом через усе місто від аеропорту, і різкий старт з 20+ кг рюкзаком за спиною, і таке інше. Знаєте, коли хтось скаже, що у Туреччині добре засмагати, лежати на березі моря та пити щось на основі спирту, то я порегочу з наївності цією людини. Можливо, десь там внизу так дійсно можна, але на нас чекав різкий дефіцит питної води, майже нульова температура уночі та багатогодинні переходи згідно встановленого маршруту під доволі таки неприємним сонцем (так, вдень дійсно була спека).

На щастя, ми зайшли радіально на гору Тахталі (Даг), з іншого боку якої весело собі їздила канатка, туристи з різних куточків світу розмовляли, фотографувалися, пили пиво та зі здивованим переляком дивилися на нас. На зворотньому шляху зустрів декілька людей, з одним почали таку милу розмову англійською, але виявилося, що чоловік приїхав з Одеси. І таке буває, так. Ну, потім ще кілька днів, навіть до моря спустилися (Чіралі), де можна пити гранатові та лимонні фреші за дріб’язок у порівнянні з цінами України. Та й гранатів там як яблук у нас. Йдеш собі тропою, а вона пролягає крізь сад. І таки зовсім інші гранати, до нас завозять надто старі. І майже не зустрінеш інших за червоних. Потім - Химера (гора з природними джерелами незгасимого вогню) тощо. На цьому про гори можна закінчити.

Наступним кроком цієї історії буде кінцівка турецьких мандрів - Кападокія. Просто раджу подивитися, якщо буде нагода, проте дорога на автобусі займає дуже багато часу, нічні переїзди та усе таке. Просто цікаві скельні будівлі:

Приїхав додому у жовтні 2013 року, і мені порекомендували подивитися на один ВНЗ. Оскільки я мав дуже приємний досвід з нашими універами (двома), то на цей глянув із зацікавленням, адже він був територіально розміщений доволі далеко від України - в Тарту, Естонія (Кремнієва долина Європи у деякому плані). За дивовижним збігом університет називався (і називається) - Університет Тарту (або тартуський університет, як кому зручно). Там дуже багато спеціальностей, у тому числі й та, яку я обрав. Треба було скласти тест з англійської, надіслати мотиваційного листа та свої поточні бали. Все це було зроблено, лист декілька разів редагувався, змінювався та потерпав від численних очоглядок, тест було складено доволі гарно, як для людини, яка майже не вдосконалювала останніх його років так 8. Ну, і все було перекладено англійською та надіслано їм за адресою поштою. Навіть трошки підзабуто. І це була гра з яйцями в одному кошику, адже у будь-яке інше місце не подавав документи, навіть не прагнув спробувати, і що ж, у цьому був сенс.

Одного дня прийшов лист на пошту, у якому було вказано, що мене таки зараховують на навчання зі стипендією, яка покриває вартість навчання, але для цього треба приїхати з дипломом та собою до них. А для диплому треба було скласти все: і практику, і державні іспити, і просто іспити за семестр. Але це стало напрочуд спокійно подолано. Отож - Естонія? Нє, спочатку операція.

Щоб не байдикувати багатослів’ям, просто скажу, що це була пересадка рогівки на оці в Дніпропетровську (нещодавно їздив туди знову - поки рано шви знімати). Після операції потрібна релаксація, мінімізація навантажень та таке інше. Все, як завжди. Це й "не підіймати" більше 10 кг, й спати лише на одному боці чи спині, й так далі. Але ж треба їхати через півтора місяці! Нічого, й не таке було.

Залишив Україну я у напередодні Дня Незалежності. Це вже було після перемоги Майдану та військово-територіальної агресії зі сторони РФ. А їхати транзитом можна було лише через них, адже інший шлях до Таллінну через Латвію, а потім звідти - до Тарту я би не подужав. Чесно. Там був рюкзак мій на 60+10 літрів, великий чемодан, маленький рюкзак з ноутом на пузо та ще велику торбу. Але ми до цього повернемось ще.

Ще у Києві домовившись з сусідом (якщо відверто, то сусідкою), ми удвох дістали відділ управління гуртожитками, і нас таки заселили разом. У нашому гуртожитку на Раатусе були блоки з санвузлом, душем, кухнею на 3 кімнати на двох. Сусідами була сім’я індусів та пара (або ж теж вже сім’я) українців, при чому чоловік - викладач нашого факультету. Окей, програми програмної інженерії, яку я кинув. Саме про це піде мова далі.

Отже, повернемося до поїздки. Наш автобус їхав через Білорусь та РФ (саме це лякало, адже... хоча, нащо пояснювати? Проте, ще було важко б діставати усі речі та йти з ними. І не заговорити українською з росіянами. Так, по приколу, чим не хунта?). Але все було нормально. Розмовляв з чоловіком, що сидів поруч зі мною в автобусі - він їхав до Таллінну, має там дружину, постійний дозвіл на проживання та роботу. На естонській стороні кордону Московії та Естонії сидів флегматичний прикордонник, який спокійно перевіряв візи (у моєму випадку - перміт тимчасовий (вже недійсний)). Кумедності цьому всьому додавав факт доволі гучного виконання пісень Ореста Лютого ("А я - не москаль", "Ах Бандеро! Народний наш герой" та інших). Мелодично, драйвово, дружньо (24 серпня, все-таки). Такий собі моральний стимул від Балтії.

Про навчання у Тарту я писати багато не буду, я провчився всього тиждень (знову таки, напишу подробиці трохи нижче). Скажу тільки, що там трошки інший підхід до навчяання. Інтерактивно, дружньо та інше. І ще був виїзд до Таллінну (мав би бути кожного тижня. А талліннський технологічний університет знаходиться зовсім поруч з HQ Skype. Хоча ні, навпаки.

Перед початком навчання була лекція про Україну та події на Майдані. Було багато людей довкола, з різних країн, ватні, можливо й були, але майже не палилися. Приємно, що українців слухали.

А також я ходив на матч місцевої "Таммеки". На щастя команда, за яку я став глорити, перемогла (це не так часто у них буває). Проте тоді було не дуже тепло з сильніим вітром, а окрім футболки та джинсів на мені нічого не було

В принципі, не враховуючи усього, мене не покидало відчуття якогось спустошення, тривоги та смути. Мені часто снився дім, рідні вулиці, рідні місця. Я боявся втратити когось чи щось важливе, бути далеко у час, коли неможливо щось змінити. Не встигнути. Це дійсно був страх. Не такий, який нав’язують Кінг, його екранізації та інші Фреді Крюґери, а дісно страх на рівні підсвідомості. І що ж, з висоти 2015 року, мушу сказати, що так, він був виправданим, як би того не хотілося. На жаль, інколи наші жахіття оживають.

Саме такі думки укупі з прив’язаністю до рутини та старого життя змусили почати кампанію зі свого повернення на Батьківщину. Так, доволі безглуздо, через 2-3 тижні я би звик, але краще б це було? Не знаю. Тому (я зараз кажу це вперше) я робив усе можливе, щоб повернутися. Написав заяву на відрахування за власним бажанням. Другу в житті, скасував інтернет-підключення (яке у гуртожитку неадекватно дороге навіть за курсом 11 гривень за євро), вмовив рідню, що іншого вибору нема та повернувся додому. Тепер вже - через Ригу, у якій провів годин 10.

Знову нічний перехід з купою речей до автобусу, переїзд, день у чудовому місті в Латвії, а вдень - автобус до Києва через ту ж саму Білорусь. Ось так і повернувся.

Так, можливо це нікому не потрібно та нецікаво, проте блоґ - це освітлення свого життя, тому, в принципі, можна й так. У висновку хочеться просто сказати, що якщо ви сильно прив’язуєтесь до якого місця, то потерпіть трошки, можливо, стане легше згодом. На жаль (або ж на щастя), я не психолог, я не знаю як бороти страх від втрати, напевно, він кожного час-від-часу переслідує. З цим треба жити... Дякую за увагу.

Пам’яті тих, кого ми втрачаємо. Спіть спокійно