Makhauser's

Лодзь - це доволі велике місто в центральній Польщі, яке знаходиться десь в 140 кілометрах від столиці. Можна називати його як тільки душі завгодно: Лодзь, Вудж - різниці особливо ніякої нема. Воно інше. Це місто поглинає та може затягнути на дно.

Коли я там був, то багато разів згадував вулиці Києва, двори та перехрестя, парки та провулки. Жага до звичного життя завжди може виникати на самоті, а тоді на всю країну я був сам.

Смішна іронія. Тепер, в Україні, інколи перед очима виникають картинки того міста, яке я свого часу не хотів більше бачити, навіть не зважаючи на те, що подобалося те, заради чого я там був.

Від Лодзі можна доїхати до Ґданьську за кілька годин. Сісти на паром та доплисти на ньому до Швеції, столицею якої і є Стокгольм - місто, яке дало назву синдрому. Синдрому, при якому полонений відчуває симпатію до викрадача, жертва - до мисливця. Або ж це просто мазохізм.

Дивна річ може відбуватися всередині людини. Що це? Жага до пригод, жага до змін чи просто шило в одному місці? Важко сказати, я не психолог, щоб аналізувати вчинки свої чи інших. Проте й не треба бути прихильником Карла Юнга чи Фройда, щоб зрозуміти, що щось йде не так. І вже давно.

Людська сутність ще полягає у русі. Без руху нема розвитку. Без розвитку нема життя. Без життя нема нічого. Просте рівняння, але що ми маємо натомість? Коли багацько людей у пошуках кращої долі їде підкорювати вершини Європейської Унії, я ж знову й знову повертаюся назад. Слабкість це чи відданість? Все разом або щось інше? Хіба це так важливо?

Зовсім нещодавно я відчув свого роду ностальгію за цим містом. Навіть не тільки за чудовою командою, з якою працював чи різноманітним газованим напоям з Tesco. Ні, просто за тим, що було та яким би воно не було. Ще влітку я казав собі, що ноги моєї не буде у цій “Троєщині для Троєщини”, що тепер вже інші горизонти мають відкриватися, а шлях назад закрито.

Пройшло лише півроку, а той шарм спального містечка знову чимось приваблює, хоча інколи не знаєш чим саме. У ньому є якась містична магія. І якщо можна зрозуміти, чим може тягнути рідне місто, то з цим зовсім інший випадок. Ще у Польщі мені довелося їздити в деякі інші міста, на контрасті з Вуджем не хотілося їх покидати, особливо Вроцлав, проте щось у ньому є.

Це схоже на об’єднання нападника та жертви. Коли ви довго проводите час разом, то виникає симпатія. Спочатку десь на рівні підсвідомості, а потім вже виливається у відкриту любов.

Можливо, це є наслідком нового початку у житті та відповідним страхом перед змінами. Можливо, це пов’язано з тим, що часом можна відчути себе на узбіччі цивілізаційного процесу та перебування у резерві спільноти під назвою “люди”.

Хтозна, можливо я ще повернуся. Підіймати IT міста чи просто гостем, проте це ще можливо. Життя - це цікава річ, а куди заведе нас дорога - це питання до картографа. А карти малювати треба нам.

Отож, де мій олівець?