Makhauser's

До психології можна ставитись по-різному. Хтось вважає, що не може без аналізу своєї поведінки від людини, яка читала Юнґа або Фройда. Хтось ставиться до цієї течії світу зневажливо та вважає, що будь-хто може сидіти в кріслі та патякати з людьми. Історія сьогодні піде не про них, а про одну з речей, яку психологія вивчає.

Вперше ті думки, які не раз переслідували мене, отримали свої контури після того, як прочитав одну статтю. Звичайно, історії в нас різні. Автор тих рядків давно здобув платформу як для професійного розвитку, так і для особистого.

Звичайно, це не єдиний випадок, коли людина з неабияким професійним бекграундом відчуває себе не достойним високих нагород порожнім місцем. Але як бути в тому випадку, коли нічого такого нема, старий пил давно осів на валізи потягу в один кінець, який назавше ховається в густому тумані.

Як бути справжньому самозванцю? Звичайно, кожен має право вважати себе таким, а тому ніхто не може заборонити й мені. До того ж, я не знаю сфери у якій я можу досягти успіху чи вже досяг. Нещодавно на поточній роботі мене запитали про тему презентації, якою я можу донести свої знання, але нічого суттєвого придумати не зміг.

Можна скласти все до купи та зрозуміти, що всі знання - вторинна сировина, всі думки - давно сказані, написані чи заспівані тези, просто під трошки зміненим ракурсом. Навіть ідея цього посту вже затерта до дір.

З цього може народитися щось більше, або ж навпаки, тоді особисті демони будуть робити кільце довкола тебе ще більш вузьким та щільним. Може, й дійсно все вже давно даремно? Може, що й дійсно час податися кудись подалі? А головне - від себе.

Інколи ввижається, що більше нічого не зможеш. Що не бери до рук та не намагайся підкорити, вивчити та подолати - все даремно, смішно, наївно та тупо. Інколи здається, що треба стати вигнанцем соціуму, зняти маску фахівця та перестати корчити з себе когось того, хто чогось досяг чи комусь потрібен. І не тільки як спеціаліст, а й як співрозмовник чи людина.

Можливо, саме через це я перебуваю у постійному русі. Можливо, саме через це я не можу дійсно відшукати себе. Кілька днів тому була річниця мого першого від'їзду за кордон. Першого з трьох. За якими було поки що два повернення через досить невеликий час: 2 тижні та 3 місяці. Тепер треба чотири роки? Не знаю чи не хочу знати. Або не можу.

Повертаючись до того, що я особисто можу дати людям, я бачу порожній лист паперу та каракулі в кутку. Тому добре розумію синдром самозванця. Самозванця, якого хтось колись вирішив вважати тим, хто щось знає, але який не знає нічого та нічого не вміє.

Сонце сідало за старі сиві гори, даруючи небу останні помаранчеві промені тепла. Людина стояла та дивилася на повільно згасаючий день. Ми так рідко дивимось на небо, ми так рідко помічаємо його красу та близькість, так часто забуваємо головне.

Земля продовжує свій шлях безмежними просторами космосу. У неї попереду ще довгий шлях.