Makhauser's

Що з нами сталося? Коли ж ми розучилися мріяти? Коли сіра завіса часу впала на сьогодення? Колись давно ми хотіли творити, любити, жити. А що зараз? Ми провели в останню путь наші бажання, склали ідеї та мрії в старезну діряву коробку з картону, натомість обгорнувшись простирадлом буднів.

Ми всі були дітьми, всі чогось прагнули. Найкращі невинні роки, які ніхто особливо не цінує. Ми не ловимо моменту. Принаймні, я в свій час не ловив. А що діти, племінники, онуки? Безтурботні забавки в піску надворі та ховання під шматочок скла своїх секретів: фантики від цукерок, квітка або що завгодно замінила комп'ютеризація, замість машинок тепер танки, замість мультиків о сьомій - хроніки.

Оглядаючись на ті часи, коли я сам й не хотів жити нормально, зариваючи голову в пісок поміж чотирьох стін, розумію, що деякі речі потрібно робити своєчасно. Життя - це вектор. Стрімка лінія, яка спрямована лише в одну точку. В кожного ця точка своя. На різній відстані, на різній висоті. Хоча й на одній площині. Площині, яка не дуже перебірлива до тих кого приймати, а кого ні. Вона всіх поглине.

Коли ми стали занадто слабкими, щоб не розуміти свою силу? Коли ми стало занадто сильними, щоб подолати свою слабкість? Граючи в партію шахів з внутрішнім ворогом, необхідно пам'ятати, що він - твій супротивник - точно знає тебе. Скоріше навіть ліпше за тебе. З того боку все видніше. І ти не зможеш перемогти, якщо будеш грати чесно. Проте чесність перед собою - найважливіший прояв правдивих слів.

Що ми робимо з собою? Чому ми робимо те, що від нас очікують, а не те, що очікуємо від себе ми? Забагато думаючи над тим, що скаже та чи інша людина, як можна буде дивитися їй в очі після чергового свого вчинку, як можна встигнути сказати те, що потрібно, доки те, що нікому не потрібно, промовить все за нас?