Makhauser's

Тільки не зупинятися. Сніг валить так сильно, що не видно нічого окрім своїх думок. Геть звідусіль, геть від себе, тільки б встигнути.

Я біг та намагався розгледіти бодай дорогу. Будівлі довкола назавжди закриті сніжною завісою. Дорога покрилася білою ковдрою, кришталеві сніжинки на одязі не залишили жодного сухого місця, тисячі маленьких білих кришталевих див світу навіть не думали покидати таку зручну підставку. Охочі могли б побачити їхні дивовижні форми, якби тільки б підійшли достатньо близько, щоб розгледіти не тільки сніг перед собою.

Здається, що він буде завжди. Куди б я не побіг - ця стихія завжди переслідуватиме, завжди чекатиме за рогом. Вона буде там, де я. Одна надія не міст. Тільки в встигнути. Тільки б не зупинитися.

Багато хто втікав від снігу. У кожного свій снігопад, у кожного свій міст. Хтось встигав ступити на першу дощечку вільної від снігу будови, хтось назавжди губився у завісі, лишаючись тільки у пам'яті тих, хто біг поруч.

Я біг та не знав дороги. Що спонукало до зміни курсу, що допомагало вирішити свій шлях я дізнаватися не хотів. Вистачало того, що дорога не закінчилася. Поки що.

Мене почали оточувати тіні. Хто це був? Може ті, хто біжить поруч або ж ті, хто біг колись - я не знав. Люди завжди не знають того, що мусять. Аж доки те, що мусить, не пізнає них. Тіні, здавалося, показували шлях. Але куди: до мосту чи від нього? Вибору небагато. Я слідував за ними.

Тіні попереднього життя, минулих перемог, поразок, минулих неявок та дискваліфікацій, того забутого, що пішло, та того, що ти не встиг та ніколи вже не встигнеш зробити, сказати, обміркувати чи повірити. Залишилися лише тіні, які завжди будуть поруч поки ти в них віриш. Поки палає те джерело світла, яке дозволяє їх побачити.

За черговим поворотом я зміг побачити високу браму - сніг стояв вже не такою стіною як раніше. Можна було побачити, що десь далеко за брамою світить сонце, там грає чудова музика весни чи літа та всі відкидають тіні. Треба встигнути.

Пролетівши крізь ворота я зрозумів усю страшну іронію ілюзій. Ми будуємо замки, проте за бульдозером реалій сидить справжня сука, якій подобається їх руйнувати. Вона сміється та рухає важелі. Проте й бульдозери не вічні.

За кільканадцять думок я зміг знову щось розгледіти через сніг. На цей раз це був міст. Той самий Міст, до якого я біг.

Небо стало чистим. Тіні посміхнулися та полетіли нагору. До зірок. Вони неодмінно будуть поруч, адже завжди є місце для сонця.

Я ступив на міст.