Makhauser's

Туман сильними руками обіймав прохолодний тротуар. Я стояв та дивився на темні силуети, які повільно просувалися крізь завісу, виставивши вперед руки. Принаймні те, що здавалося руками. Я не міг бігти, та й не хотів. Чітко вирішив дочекатися своєї долі саме тут та зараз. А де це "тут"? Питання, яке не має однозначної відповіді, особливо тоді, коли ти не хочеш її знати. А я знав.

Все почалося багато років тому. Тоді туман не лякав, хоча й не можна сказати, що він лякає зараз. Тоді, у далекому дитинстві, коли твої пригоди до обіду міг описати в трилогії якийсь Толкін, а пообідній сон схотів би екранізувати якийсь Лукас, ми не боялися туманів. Ми йшли туди, відчуваючи, що пірнаємо у хмару. Туман - це чудове місце для гри у схованки. Проте окрім дітлахів він приховує їх - темні силуети. І боронь Боже ти не встигнеш вийти з білої завіси - вони тебе наздоженуть та заберуть у країну Забуття. Так нам казали.

Звичайно, що зараз, коли ти вже отримав якісь бодай базові знання з утворення туманів та формування атмосферних явищ, то розумієш, що нічого магічного у світі нема. Нема країни Забуття, нема темних фігур, які хочуть забрати тебе туди. Це просто такі ж люди, як і ми. Вони йдуть своїм шляхом, а для них ми такі ж темні фігури, якими вони стали для нас.

Я стояв та дивився на фігури у тумані. Якщо логічно міркувати, то все те, що нас лякає, можна пояснити логічно. І те, що фігури розмиваються у димці; і те, що вони виставляють руки - видимість зараз дуже погана, рука попереду зможе попередити про стіну, дерево або щось інше. Невідомість дарує страх. Важко, напевно, розумним: вони нічого не бояться, адже можуть усе пояснити. Проте у кожного є свій особистий скелет у шафі. Або хоча б череп у тумбочці.

Я знову думками повернувся у минуле. Мабуть, у тумані це простіше. Ти не бачиш світу довкола себе, проте ти точно бачиш свої думки, помилки та переживання. Малим хлопцем я часто бував на природі, це зараз дроти замінили ліани, а замість дерев у нас хмарочоси.

Чарівний світ пригод кликав за собою, хотілося підкорювати гори, доплисти на човні до горизонту, пробігтися Чумацьким шляхом або ж просто подорослішати.

Ми часто занадто спішно намагаємось вирости. Поціновувачів часу майже нема серед людей. Особливо, серед юних дівчат та хлопців. Можливо, потрібно шукати щастя не у календарі, а за вікном?

Так, туман не лякав, як би дорослі не намагалися застерегти від нього. Їх можна зрозуміти. Погана видимість - це один з факторів того, що діти губляться. Сходять зі стежини та блукають завісою, навіть не підозрюючи цього. А там, у цій завісі можуть бути синці, хижаки або ж і люди.

Потрібно боятися не людей, невідомості чи себе. Потрібно боятися навіть не страху. Страх - це нормальний інстинкт, який дозволив еволюції привести нас до того стану, у якому ми знаходимося зараз. Хоча враховуючи усе те, що зробили люди за кілька сотень років - виникає справедливо питання доречності усього цього.

Туман. Він не давав відволікатися від себе. Колись туман розсіюється, сонячні промені пробивають завісу ніби кувалда нищить стіну. Ніби вчений руйнує невігластво. Але до перших променів сонця залишалося кілька годин.

Фігури, подолавши вже значну відстань, пройшли повз. Ніхто нікуди не забирає. Принаймні, поки що. Хоча й інколи хочеться потрапити у країну Забуття. Забути все або бути забутим - тут вже різниця тільки з точку зору спостереження. Коли вже здається, що другий варіант трапився занадто давно, то нічого не залишається окрім обрання першого.

Я виставив вперед руку та пішов. Біле середовище радісно прийняло цей запит на гру та впустило у самісіньке своє серце. Головне зараз не подаватися емоціям та не робити дурниць. Хоча коли це я їх не робив?

Я заплющив очі та повільно рушив вперед. Образи з дитинства знову почали являтися мені. Це вже починає походити на фарс. Хоча як ти збираєшся втікати від себе, коли ти з собою рухаєшся в одному темпі? Знову ця псевдофілософія, знову ці дурні думки. Чим вони навіяні? Чим буде навіяна наступна думка? А чим - наступний вчинок? Романтика? Віра у людей? Недовіра до себе?

Втім я рухався. Відчувши доволі дивне відчуття на кінчиках пальців - я такого давно не відчував (здавалося, цілу вічність) - ледь стримав себе від розплющування очей. Не зараз. Всьому свій час.

Туман - це образ. Дуже сильний образ, якщо задуматись. Зазвичай він буває вісником біди або ж невідомого. Проте не цього разу. Я відкрив очі у надіях побачити бодай щось, що може замінити у голові образи цього атмосферного явища. Але замість туману переді мною була жвава вулиця.

Дітлахи радісно стрибали у фонтані, їхні батьки та просто інші люди безтурботно сиділи на лавках, за столиками та ділилися останніми новинами.

Можливо, це вже й була країна Забуття. Можливо, вона для кожного своя. Бути одинаком в оточенні життя - теж варіація небуття. Можливо, й дійсно ця країна існує тільки у голові того, хто її шукає. І скоріше за все знаходить, адже рішуче налаштований на успіх. Скоріше за все, я не хотів знати відповіді на це питання.

Туман розсіюється. А з ним наступає новий сонячний день.