Makhauser's

Черговий дощ намагався змити наші сліди. Поховати під калюжами надії, зруйнувати черговий піщаний замок. Дощі стали лити дедалі частіше. Чи то клімат змінився чи то все так, як і раніше, просто ми не помічали цю періодичність.

Дітям простіше. Ти молодий, перед тобою відкрити тисячі стежин. Обирай яку хочеш, живи собі, пізнавай, радій, розвивайся. Хіба це щось неможливе? Аж ніяк.

Я стояв на балконі та проводжав поглядом людей, які намагалися втекти від холодних крапель. Дорога перетворилася на море: автомобілі розрізали воду як моторні човни, хвилі від них врізалися в будинки, тротуарів не було.

Люди йшли різними методами. Хтось намагався стрибати від одного острівка помірної суші до іншого, хтось просто забив на все та просто йшов, а дехто знімав взуття та закручував джинси до колін тільки щоб не намочити бодай ці елементи одягу.

В такі моменти ти одночасно радієш, що знаходишся по ту сторону стіни. Можливо, щось подібне відчували жителі Західного Берліну у 80-х. Не перевіряв, та й не зміг би якщо б навіть хотів.

Можна без перестану думати про минуле, майбутнє та теперішнє. Можна відчувати та розуміти, переживати раз за разом ті помилки, які ти робив чи не робив.

Як на мене, вчинок - навіть якщо він став причиною помилки - все ж має свій сенс. Дія краща за бездіяльність. Біль кращий за відсутність емоцій. Якщо він є, то значить, що ти ще живий. Або бодай можеш відчувати емоції. Цього інколи бракує.

Дощ не вщухав. Грім та блискавка грали свою мелодію, саме небо ніби насміхалося над проблемами. Як ми можемо вважати свої проблеми важливими, коли вони губляться на фоні сірого велетня над головами? Мудрий той, хто не зважає на зливу. Мудрий той, хто знає ціну вітру. Вітер - це те, що бодай трохи декламує свободу.

Я взяв плащ від дощу та вийшов з кімнати. Лабіринт дверей та сходів - і ось вона вулиця. Сумна, депресивна, мокра. Цілими епохами мудреці ламали собі голови, билися на питанням сенсу нашого буття, хоча насправді вони, мабуть, ніколи не бачили дощу. По-справжньому не бачили. Таким, яким його бачу я.

Кожна крапля - це мрія. Вона летить з неба та розбивається наче той Сатана, який впав з небес. Звичайно, це все частини циклу водообігу світу, вода після цього знову повернеться туди, звідки й прилетіла. Навіть мріям дається другий шанс. Чому ж ми не даємо його собі?

У таку погоду доволі легко застудитися. Достатньо лише отримати вдосталь вологи, додати краплинку вітру та апатію до себе - і коктейль готовий. Хоча бармен, який його приготував, навряд здобуде якийсь трофей за це.

Пройшовши кількасот метрів я зупинився. Тут, на доволі просторій площі, все виглядає інакше. Тим паче, коли окрім тебе та крапель нема нікого. Я встав на коліна. Стихія не вщухала та тільки підбурювала це зробити. Прості істини ніколи не були настільки складними.

Мені привиділись далекі гори. Могутні стіни не підвладні часу. Схили, ліси, ріки, долини. Як давно я вже не був у горах? Одне життя, два, сім? Здається, цілу вічність.

Емоції - це лише одна з причин, чому ми не можемо спокійно спати, думати, дихати. Скільки емоцій - стільки причин. Інколи їх забагато. Замало тільки нас.

Краплі радісно омивали мене, вони намагалися змити думки, спогади, ідеї, поразки, перемоги та саму сутність. Хоча у них це виходило не дуже вдало, я був вдячний дощу. Він вкотре дав відповідь на одне з головних питань.