Makhauser's

Вечоріло. Багато історій починаються саме ввечері, чому б цій не скласти їм компанію? Я сиділа на невеличкому пагорбі за містечком Стентлі. Маленьке містечко на кілька десятків домів, тут таких багато. Багато людей їдуть сюди доживати віку. Спокійне життя далеке від метушні, чисте повітря та зорі над головою.

Я лягла на спину. Як рідко ми дивимось на небо. Здебільшого лише собі під ноги. Ми постійно про щось думаємо, а необхідно інколи просто зупинитися та помріяти. Звільнити голову.

Ледь відчутна прохолода опустила свій купол ще нижче. Літо добігало логічного кінця, контури дерев вже не були такими як кілька місяців тому. Природа змінюється, їй так і заведено.

З приходом вечора та наближенням ночі виповзають тіні. Не ті тіні, що відкидають дерева та люди під сонячними променями, а живі тіні. Вони гуляють проліском, застрибують на путівець та насолоджуються тишею. Ліпше не зустрічати їх у цю пору. Мері казала, що в них великі та сильні зуби, їхні очі горять багряним вогнем, а роги їхні такі потужні, що можуть пробити будь-що.

Я підвелася, трава осипалася з одягу та застелила місце, де я тільки що лежала. Головне тепер - не дивитися в сторону лісу. Йти поспіхом, але не бігти. Не привертати уваги та не показувати свого страху. Демони його відчувають. Вони тільки й чекають щоб побачити твою невпевненість, завести в ліс та поласувати на вечерю. Пекло може бути де завгодно, але здебільшого ми відчуваємо його у своїй голові.

Крок, ще один, за ним наступний. Наче вже й не так страшно. Ще кількадесят кроків - і я буду вдома. У теплій хаті з кухлем теплого какао з корицею. Кількадесят кроків - і я у межах міста, демонам сюди не можна.

Я прискорила свій темп та не помітила палицю під ногами, через це перечепилася та впала на землю. Коліно почало боліти, треба бути обережною наступного разу. Підвівшись, я подивилася на стежину, яка вела до нашого містечка. Тіні почали заполоняти її, відрізаючи прохід.

Їхні зуби клацали. Тіні були не такими як вдень. Вони ходили на задніх лапах, великі хвости звисали до землі, звуки, які вони видавали, ліпше б пішли до операційного чи стоматологічного кабінету, їх очі дивилися прямо на мене.

Я підняла палицю через яку перечепилася. Потрібно показати, що страху нема. Що боятися нічого, тіні тануть з першими променями сонця. Тільки б вистояти. І чому я забула ліхтарик вдома?

І тоді я побігла. Кажуть, що янголи слідкують за нами та дають крила у доцільні моменти життя. Зараз була битва янголів та демонів, добра та зла. Як у цих дивних казках, які батьки розповідають дітям на ніч. Палиця розривала повітря та явно не гарантувала нічого доброго кожному, кого зустріне її другий кінець. Міцно стискаючи її я закричала. Крик та біганина - це те, що завжди рятує якщо ти у відчаї. Проте у кожного правила є свої винятки.

Демонів ставало все більше, вони вже майже мене оточили; палиця просто пролітала крізь тіні та не могла їм зашкодити. Зуби ставали все ближче та ближче, я вже відчувала подих з їхніх щелеп. Єдина прогалина між тінями вела в ліс. І це був єдиний шанс. Єдиний спосіб перемогли демонів - знищити їхнє лігво.

Я знову побігла навіть не думаючи випускати палицю з рук. Десь з міста лунали далекі розмови, вони не чули мій крик, та й не могли чути. Здавалося, що він на всю гучність лунав лише у моїй голові.

Я добігла до лісу. Куди тепер? Ліва стежинка вели до річки, права ж вела у глибину лісу та губилася між дерев. Річка виглядає більш безпечною. Проплисти її - і ти на іншому березі в сусідньому містечку. Там живе мій дядько, шериф Майк Дерфі. Він допоможе. Але хіба це вихід? Чи можна постійно ховатися, хіба стане комусь легше від того, що я зараз здамся? Ні! Демони хотіли мене з'їсти, а цього я пробачити не зможу.

Я пішла направо. Бо саме у серці лісу мусить бути й портал, через який ці тіні потрапляють у наш світ. І я мушу його закрити! Добре було б підпалити палицю, але у лісі цього робити не можна. Надто небезпечно, та й жертви серед людей, тварин та рослин не варті навіть боротьби з кінцем світу, а тут лише зграя зубастих демонів.

Стало відчутно холодніше. Вечір почав змінюватися на ніч, не найкращий час для боротьби з тінями - вони у цю пору найпотужніші. Це вдень вони ховаються у коріннях дерев, а вночі це їхня територія. Проте саме вночі можна знайти гніздо. І концентрація тіней по ліву руку натякала, що я його знайшла.

Галявина була такою, якою я її пам'ятала вдень. Невеличкий відкритий простір без дерев, трошки на північний захід від центру стоїть старий трухлявий пень. Він-то мене й цікавить. Я подивилась на дірку між старезними коренями та щосили встромила кінець палиці туди.

Відчувся вереск, який я ніколи раніше не чула. Затуливши вуха та заплющивши очі я впала на землю. Боячись розплющити очі, я все ще лежала, але забрала руки від вух. Шерхотіння довкола мене посилювалося, мабуть, це дійсно кінець. Я згорнулась калачиком та чекала на кінець.

Але він все не наступав. Можливо, темрява після кінця така само, як і коли просто заплющуєш очі. Треба це перевірити, а тому я розплющила спочатку одне око, а потім і друге. Тихий та темний ліс, ніби у ньому й не було ніяких демонів.

Я підвелася та обтрусилася. Палиця мені вже не потрібна, тому я не стала її підіймати та пішла по стежині додому. Тіней вже не було, ліс був чистим та безпечним.

Вдома мене насварили за запізнення, проте мені було все одно. Я врятувала вас, я звільнила місто від демонів.

Але деякі герої мусять залишатися в тіні.