Makhauser's

Я втомився. Мабуть, так бувало у кожного. Втомився шукати себе та тікати від себе. Я пробував багато разів почати якийсь новий текст. Слова вже лягають у речення, створюються образи, але після цього я не знаю що робити далі. Декорації падають, актори забувають слова - вистава приречена на провал.

Протягом останніх кількох років мені щодня важче й важче писати. Знаходити в собі сили. Відкривати редактор на сайті та торкатися клавіатури. Пости втратили барви, мабуть, це перегорання.

Я пробував багато різних форматів протягом цих семи років. Власне, це не перший домен, тому тут є й архівні роботи, але якщо брати саме з моменту реєстрації мені довелося пройти шлях від доволі простих наївних юнацьких постів до простого опису пошуків роботи, які тривали занадто довго. Від коротких відгуків про фільми до невеличких новел, які навряд колись побачать друк. Від публікацій про Косий Капонір, „Приватбанк“ та зміну провайдеру до душевних переживань під двома вікнами.

Цікаво, що після 70 постів у 2016 та щомісячних публікацій в 2017 я просто не можу. Не знаю як закінчити кожну з розпочатих історій. Всього восьма публікація за два роки, та й здебільшого технічна. Таких було декілька за цей час. Кажуть, добре ховатися в тіні та спостерігати за плином історії. Дивитися на течію ріки та чекати на тіло ворога. Але так складається, що ворогом я сам собі став. Або ж я просто не хочу сприймати сучасний світ та соціум в тому вигляді, в якому він виступає. Я не можу повернутися туди, де, здавалося, мені раді. Тому ще тільки ілюзія.

Дивно зустрічати сьому річницю життя сайту, термін дії якого ще не скоро сплине, бо все ще залишається питання в тому скільки часу залишилося мені. Я не можу сказати, що будуть ще роботи або щось інше. Я зрозумів, що мій внесок вже давно загубився в архівах разом зі мною. Та й не було його. А чи був взагалі я?