Makhauser's

Великому шоу - велике плавання. Не може епічний серіал тривати один сезон. Майже так міркував я, коли йшов на нові співбесіди. Насправді, все було більш прозаїчно - проблеми з тим, що на попередньому місці роботи почалося самодурство та зухвале ігнорування того, що наш відділ, в принципі, робить усе, щоб, власне, це підприємство працювало. На жаль, трапляється. І перша співбесіда не забарилася.

Першою ж у сезоні стала компанія HeadTechnology. І, власне, могла стати місцем роботи.

Все почалося ще у грудні. Тоді я ще працював на попередньому підприємстві, і намагався знайти вільний час (переважно після роботи), щоб піти на співбесіду.

Коли мені надіслали адресу - я доволі сильно здивувався, засмутився та зрадів одночасно. Адреса була такою ж, як і у однієї компанії з першого сезону. Щоправда, на цей раз ця адреса була в іншому місці. Як це можливо? Лабіринти залишились таким ж, як й у тому пості.

Заходиш в офісне приміщення - шкандибаєш до ліфта. Солідно відкриваються двері, впускаючи тебе до типового ліфта для радянських квартирних будинків. Дерев’яний такий, автентичний. Ліфт їде до останнього поверху, мені ж ще після цього треба пройти сходами один поверх, а потім - ще піднятися до горища, де й можна відшукати необхідні двері.

Там на мене вже майже чекали, а життя бурхливим потоком показало свої пазурі. Люди бігали, пили каву, розмовляли з пластиковими телефонами, наче намагаючись почути щось у відповідь. І, здається, у них це виходило.

Мене ж завели у якусь кімнату, де умовний містер Ікс міг тримати би полонену білявку з четвертим розміром грудей поруч з бімбою бомбою з кумедним таймером: диван, якісь картини, столики, стільці. Голі стіни та смуток.

Спілкувався я, напевно, з головним. Багато чого було у діалозі, і про хобі, і про бекґраунд, і про освіту (а у мені про отримання вищої освіти є що розказати - але це зовсім інша історія). Коротше кажучи, вони вирішили ще подумати, бо також мала б бути друга частина інтерв’ю.

Пояснили тим, що "начальниця відділу, у який йде відбір", зараз у відрядженні в умовній Варшаві з якимись співробітниками (так-так, ми ж круті, не абихто). Ну добре, нема питань.

Сенс цієї роботи - технічна підтримка іншомовних клієнтів, англійською, польською мовами. Лише ряд програмних продуктів - не дуже перспективна та різностороння галузь. Лише й можна, що підвищувати навички володіння іноземними мовами. Але це можна робити й за допомогою купи сайтів.

Я пішов додому, думаючи собі про те, чи треба воно чи ні. З одного боку - абсолютна рутина з вхідними дзвінками, з іншого - те, чим займався на той момент. Там було більше варіантів, більше маневрів для дії, але також доволі вузька специфіка роботи, яка застосовується лише у тому центрі моніторингу, де був, і, можливо, в УЦОЯО. Не айс.

Але друга частина співбесіди все ж була. Ввечері, через Skype. Без камери, просто голосом. Щось обговорили, домовились, що прийду знову за матеріалами для вивчення. А почну працювати з початку року - як звільнюсь з попереднього місця роботи і трошки відпочину на новорічні свята.

Блукаючи вулицями грудневого Берліну, куди занесли справи сімейні, я міркував. Чи потрібно воно мені? Чи досить це адекватна робота? Чи хочеться так провести весь час з не дуже великим прибутком (за таку роботу заробітна плата доволі адекватна, проте для життя якось не дуже), тому одного дня вирішив, що ні.

Матеріали, які мені дали в HeadTechnology, я видалив - мені це не потрібно. Хочеться сказати, що так, тут моя провина - на мене чекали та розраховували, а я не прийшов. А компанія - доволі мила, сімейна атмосфера, дружня. Хоча й затісно там трошки.

Але підтримка декількох програмних продуктів протягом тривалого часу - майже шлях в нікуди, а рух дарує життя та народжує розвиток.