Пошук роботи. Частина 6. Код м’яких земель
Колись, ще коли я навчався в першому з усіх своїх ВНЗ, я їхав на ВДНГ маршруткою. Майже щодня. Майже щодня дивився собі крізь брудне скло. Майже щодня бачив якусь будівлю невисоку, майже без вікон та з металевими дверима. Майже щодня мені було байдуже. Ну добре, завжди. До того моменту, доки не запросили на співбесіду саме за адресою тієх будівлі, яку я бачив.
Саме цьому було вдвічі більш цікаво поїхати, не зважаючи на тривіальну вакансію без особливого навантаження. Тому й дістався офісу раніше визначенного часу, як і завжди.
Я приїхав на метро до потрібної станції та пройшов кілька хвилин ногами. З недовірою подивився на скляну будівлю у кілька поверхів. Здивовано поглянувши ще раз з телефону на зображення будівлі у Google Street View, я все-таки зрозумів, що до чого і що мені дійсно туди.
Простора зала для відвідувачів, банкомат, велика назва компанії на стіні за ресепціоністками. Підійшовши до однієї з них, повідомив, що вже той, можна проводити співбесіду. Дівчина у відповідь запитала хто я та попрохала зачекати кілька хвилин на зручній канапці. Після цього задзвонила до HR і повідомила про візит. Скоріше за все, таємно повідомила й службу безпеки підприємства та масонів, бо хтозна що я вчиню.
Зайшов, присів, побалакали, запитали одне одного про думки щодо зрізу зради у двобічній параболічній призмі перемоги, після цього встали та пішли у сторону переляканих рецепціоністок. Навіть здалося, я майже певен, що так і було, у них нема карток для відкриття проходу назовні (і на вхід - так само), їхню функцію виконували пальці та відбитки тих самих пальців. Ось так ось.
Після цього вони мені надіслали славетні оди, які й про Річарда "зі Львова" не щодня складали, але сказали, що я занадто файний для них, але вони можуть зачекати.
Так само, як і я. А чекати ще було чого.
Коментарі (0):